Ти можеш не знати своїх батьків, але твоя сім’я існує незалежно від твого знання або незнання. Ти можеш віддалитися від родичів, порвати з ними всякі стосунки, але ти не вправі стверджувати, що цих родичів у тебе немає»
Діана Сеттерфілд «Тринадцята казка»
Пам’ять роду — це справжній скарб, неоціненний і безцінний. Цей скарб не має права бути втраченим, адже ми — його частинка. Втрачаючи родинну пам’ять, ми ризикуємо втратити й самих себе. Іноді маленький експонат, переданий до музею, здатен розповісти історію цілої родини, бо в ньому — дух попередніх поколінь.
Родинна історія, якою поділилася Людмила Райковська з Великої Михайлівки Роздільнянського району, розповідає про бабусю, її родину, яка дбайливо зберігала традиції, і про весільний віночок — єдиний вцілілий спадок, що був переданий на зберігання в Подільський міський краєзнавчий музей. Довгий час віночок зберігався в іконі Божої Матері на покутті в селі Долинське Подільського району. Власниця цього родинного скарбу розповіла цікаву історію, пов’язану з цим віночком.
ЇЇ бабця, Віра Василівна Здоровецька, 1906 р.н., родом із села Попова Гребля. В радянські часи село називалось Червона Гребля, Чечельницький район (нині – Гайсинський) Вінницької області. Село знаходиться на межі Вінниччини та Одещини.
За традиціями родини, ікона з покуття мала належати жінці в родині. Але Віра Василівна доживала віка при синові, тому після її смерті ікона залишилася там, але онучці віддали саме цей віночок, бо він належав бабусі з її першого весілля (приблизно 19221923 роки).
У віночка є петельки по боках, вони були потрібні для скріплення шлярки над ним. Вінок мав триматися дуже міцно, бо якби впав з голови, то це до смерті когось з подружжя в ранньому віці. Фата була довгою, на голові загиналася тричі Підшивала віночок лише та жінка, в якої все було добре в родині. Фата мала до 2 м довжини, а тканина нагадувала щільну марлю.
З фати робилася спершу така собі «шапочкачепчик» зі шлярочками, потім віночок вкладався в ці шлярочки, фата загиналася вдвоє, щоб шлярочки були цупкенькі, спочатку над чолом маленька шлярочка, потім віночок, потім крупніша шлярка. Підшити віночок, то було мистецтво, в нього вшивався барвінок або мирт, як символи дівочої чистоти.
На жаль, весільних фотографій бабусі Віри немає та й бути не могло, бо перші їх родинні світлини були десь з 30х років.
Голод 1932го вона пережила і зберегла дитину завдяки квасолі, яку садили завжди багато і, зібравши стручки, викидали їх на горище. Їх важко було розрізнити в соломі, тому бабуся варила таке квасоляне молочко, поїла тата і сама пила, тож вижила.
А в 1947му пішки з коровою пішла в Бессарабію, там було легше прогодуватися, найнялася до господарів, доглядала господарство, а в 1949му повернулася додому.
Віра Василівна до кінця життя носила національний одяг: довгу сорочку з вишитою «лиштвою» і широку спідницю.
У селі, де жила бабуся, зберігалися цікаві весільні обряди. На святковому столі стояли лише дві чарки, які передавалися від одного гостя до іншого у різні боки — від нареченого і нареченої. Завдяки цьому гості залишалися тверезими протягом усього святкування.
Всіх присутніх на весіллі символічно “в’язали” вишитими рушниками, які заздалегідь готувала наречена. На столі обов’язково подавали борщ у великих мисках — кожна приблизно на чотири особи. Гості приходили з подарунками в перший день весілля, а на другий день приносили курей, гусей, качок, а іноді й поросят, щоб молодята могли розпочати власне господарство.
Якщо батьки одружували наймолодшу дитину, то їм на другий день святкувань діти плели віночки з паперових грошей, гарно одягали, прикрашали бричку бантами, квітами і везли ноги мити до криниці, але робили це з пошаною, без тих «пошлятин», які зараз можна побачити на весіллях. Потім садили на чільне місце і цілий день люди їх вітали, приносили якісь нехитрі подарунки, а діти повністю обслуговували весілля як старости.
Віра дуже рано вийшла заміж, бо казала «не бійся рано встати і рано заміж вийти». Її чоловік, Тодосій Малий, служив у поліції в Одесі. Він був добре старший за неї, мав якесь відношення до УНР чи до УСС, тому, коли в 30х роках почалися пошуки петлюрівців, мусив тікати з Одеси. Через переслідування подався до Казахстану. Потім приїздив, щоб забрати дружину і сина, але Віра відмовилась кудись їхати, бо доглядала за своїми та чоловіковими хворими батьками. Пізніше ще була одна звісточка з Ташкенту. А потім він вже не давав про себе знати, можливо НКВС вийшло на нього і там.
Людмила Райковська згадує: «Бабуся народила тата в 1931 році в Одесі. Коли у чоловіка почалися проблеми, вона в травні цього ж року пішки пішла з Одеси до рідного села Попової Греблі. Більше з цього села до старості не виїздила.
В 1941 році вийшла заміж вдруге за Малого (ім’я не відомо). Вони прожили дуже мало, чоловік загинув в перші місяці війни, в неї народилася донька, яка померла маленькою.
В 1948 році бабуся Віра вийшла заміж за Спиридона Скороду і мала з ним сина. Була тричі вінчана, жила за неписаними законами української родини, все було у неї до ладу: завжди чисто вибілена піч з квітами, світлиця з покуттям і запахом свіжого хліба та сушених фруктів, скриня на замку, повна полотна, вишитих сорочок і рушників, а з боку на поличці ґудзики, нитки та голки і дрібні гроші. Бабуся шила на старому «Зінгері», обшивала всю родину. Татові на весілля сама костюм шила. В церкву ходила хіба по великих святах, а так вся була в праці».
Весільне фото батьків Людмили Райковської, 1956 р.
Своїй єдиній онуці, Людмилі, Віра Василівна вишила декілька комплектів постільної білизни, підзори, наволочки на подушки, сорочки на різний вік та понад 200 рушників на весілля.
Померла у віці 77 років. Навіть смерть зустріла гідно: вимилася, одягла сорочку, спідницю і жакетку на смерть, зав`язала хустку, написала обом синам листи, лягла на лаву під іконою, склала руки на грудях але так, щоб було видно папір, була малограмотною, букви хиталися, але написала, щоб допомагали одне одному і трималися купи.
Рушниками, які вишила Віра Василівна, перев’язували гостей на весіллі онуки Людмили. Частина їх збереглася і до нині, вони є цінною частиною колекції вишиваних речей, які зберігає Людмила Борисівна Райковська. Фотокопії деяких вишитих виробів з цієї колекції були використані при укладанні книги “Українська вишивка. Північно-східне Причорномор’я”, яка була видана у 2018 році за підтримки меценатів. Упорядником видання була чудова одеська художниця Лариса Дем’янішина.
Весільний віночок Віри Здоровецької, 20-ті роки ХХ ст., експонується в Подільському міському краєзнавчому музеї
Ось така невелика історія про любов, віру, жіночу силу та невидимі нитки, які з’єднують минуле з сучасністю. Історія, яку «приніс» музею цей експонат – весільний віночок з родинної ікони бабусі Людмили Райковської. Він зараз виставлений в експозиції краєзнавчого музею міста Подільськ і став «родзинкою» етнографічної колекції народного вбрання Східного Поділля, яка розповідає зокрема і про традиції українського весілля. І, як писала Докія Гуменна, саме весільні традиції зберегли у собі прадавні культурні шари, які сягають дотрипільських часів, відкриваючи нам глибинну історію народу через обряди, звичаї, пісні й ритуали.
Ми живемо в дуже нелегкий час: через воєнні дії люди вимушені покидати рідні оселі, шукати нове житло. Криваве гирло війни спалює нашу культурну спадщину, та ми маємо зберегти все, що можна врятувати. Бо це не просто родинні цінності, це народний скарб. Тож не поспішайте викинути зі старої хати фотографії чи побутові речі, бо вони немов сторіночка книги з історії, яка має бути прочитана і вивчена, адже без неї не буде повного образу нашого минулого.
Матеріал за розповіддю Людмили Райковської підготувала директорка Подільського міського краєзнавчого музею, голова ГО «Краєзнавці Одещини» Олена Звеліндовська, 2025 р.
